Думки в голос

Попрацюймо на славу Божу  й на благо України

Нещодавно засоби масової інформації повідомили про добрий приклад єднання. «Об'єднаймо свої зусилля для служіння українському народу!» - з таким зверненням спільно виступили представники трьох традиційних українських Церков - УПЦ (МП), УПЦ Київського патріархату та Української греко-католицької церкви.

Зустріч представників Церков у такому форматі відбулась вперше. Учасники зустрічі переконані, що «подолати різного роду кризи в Україні можна лише об'єднав­шись, шляхом змін суспільних і особистих пріоритетів».

Заклик трьох українських церков об'єднатись (консолідуватись) задля служіння ук­раїнському народу - це велике благо не лише для держави, суспільства, Церкви, але й добрий приклад для інших Церков України.

Свого часу розкол Православ'я в Україні породив багато різних проблем. Адже церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують ті чи інші групи людей, котрі належать до певної нації, партії, класу тощо. А це неминуче породжує й розкол у суспільстві (державі), веде до протистояння, нетерпимості, ворожнечі. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції, блоки.

Поділ Православ'я, безперечно, підриває й основи національної безпеки і цілісності України, провокує нестабільність, економічну розруху і духовну ворожнечу. А це вже суперечить самій суті християнського вчення. Адже покликання Церкви - не лише проголошення християнської звістки про спасіння в Царстві Божім, яке не від цього світу, але для цього світу.

Це покликання й у тому, щоб сприяти людській спільноті у будівництві та зміцненні їх земного життя за Божими Законами, бути тією величною миротворною консо­лідуючою силою, яка, опираючись на християнський універсалізм, розчиняла б їдкий гнів, злобу, ненависть, байдужість у безмежній всепрощаючій любові.

Адже вчення Ісуса Христа, його земне життя торкається не тільки світу Небесного (Вічності), нехтуючи матеріальним, земним світом. Ісус Христос поєднав ці два світи. Без віддетгого служіння світу земному немає світу Небесного. А сутність цього нового життя зводиться до активного протистояння злу, до постійного творення добра, до любові між людьми.

•

Такою об'єднуючою ідеєю може стати суспільна ідея щодо побудови та розвитку демократичної України - суспільства добробуту, злагоди та соціальної справедливості. Прикладом подібного єднання може слугувати Німеччина.

Коли після Другої світової війни в Німеччині настав час так званого «Нового поча­тку», обидві найбільші Церкви Німеччини - Католицька і Лютеранська, консоліду­вавшись, запропонували своєму народові важливі ідеї щодо побудови та розвитку демократичної Німеччини.

Ці ідеї згодом увійшли й до Конституції країни та уможливили становлення соціа­льного ринкового господарства, сприяли забезпеченню добробуту, злагоди та соціальної справедливості побудові такого суспільства, в якому в центрі поставлено не народ, не клас, навіть не релігію, а людину - з її правами і обов'язками. Було проголошено гасло: «Не особа існує для держави, а держава - для особи!».

Зайве підкреслювати, що саме християнське соціальне вчення про права людини стало для Католицької і Лютеранської церков та суспільства Німеччини лінією ефективного контакту, фундаментом для побудови новоєвропейської, привабливої для всього світу цивілізації, принципи функціонування якої сьогодні жодною мірою не суперечать ані християнському вченню, ані фундаментальним вимогам, сформульованим в ООНівських документах.

Тому-то соціальна християнська наука стала стимулятором суспільно-політичних змін у напрямку руху до «цивілізації любові». Цивілізації, в якій тісно співпрацюють і про яку турбуються як державні, так і релігійні інституції.

Успіхи німців усім нам відомі. Нині Україна відстає від Німеччини майже на 40 років, а від Польщі - на 20.

До речі, відзначаючи динамічний соціально-економічний розвиток сучасної Польщі, міжнародні експерти називають два головні чинники - іноземні інвестиції та Церкву, яка відіграла важливу роль у згуртуванні нації. Це якраз те, чого так не вистачає нашій державі.

Отож, є над чим задуматись.

•

На жаль, сьогодні в нашому суспільстві поки що немає загальнонаціональних цінностей, а у людей, які творять новий спосіб життя, немає національно- патріотичного і релігійного натхнення.

Виробляючи в режимі свободи свої сучасні морально-релігійні світоглядні координати, ми, українці, не повинні ігнорувати досвід довколишнього світу, що теж оновлює свої духовні підвалини.

Українське Православ'я має переосмислити себе в новому всехристиянському й суспільному контексті й відмовитися від претензій на винятковість. Адже якщо ми хочемо миру і стабільності в суспільстві, то маємо визнати світ таким, яким він є. І, що найголовніше, - покаятись за свої гріхи.

Варто замислитися і над тим, якою є присутність християнських церков і, зокрема Православ'я, в наших сьогоднішніх громадських структурах, в суспільних процесах України. Одне з головних питань, яке нині найбільше хвилює віруючих в Україні: як, попри всі відмінності, можна мирно жити один з одним?

Адже нині у нашій країні офіційно зареєстровано 35184 релігійні громади, які репрезентують понад 110 різних релігійних конфесій, течій, спільнот і общин. З них майже 95 відсотків християн.

Найважливішою, найвпливовішою складовою християнського життя в Україні зали­шається традиційне українське Православ'я. Загалом воно становить 62 відсотки громад. Серед них є свої етнічні кордони, розбіжності, суперечності, протистояння, нерідко - й ворожнеча.

•

Отож, розпочатий діалог між Церквами різних юрисдикцій сприятиме подола­нню не тільки міжцерковного відчуження. Передусім, він здатний у майбу­тньому посилити спільні дії Церков до об'єднання різних гілок Православ'я й утворення єдиної Помісної Церкви в Україні.

Однак, щоб таке єднання сталось, потрібна, насамперед, добра воля ієрархів Православних церков і, в першу, УПЦ (МП) й УПЦ КП. Безумовно, велике значення має позиція Блаженнійшого Володимира, Предстоятеля УПЦ (МП). Оглядачі схиляю­ться до думки, що він - за об'єднання Православ'я і дуже хоче після себе залишити Помісну Церкву.

Але сьогодні в Україні є окремі ієрархи УПЦ (МП), православна інтелігенція, які ще не визначились у своєму виборі на користь об'єднання і помісності. Є й такі, які відкрито виступають проти Української Помісної Церкви, зокрема Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський. Саме він є одним із найзатятіших прихильників ідеології так званого «Русского мира» та «возрождения православного Отечества нашего».

Така позиція здатна посіяти неспокій у душах вірних УПЦ, духовенство якої не бажає втрачати релігійної автономії. А паства у значній більшості вважає своїм «Отечеством» саме Україну, а не Росію з її «столицею православного світу».

Однак під впливом патріотично налаштованих ідей Блаженнійшого Митрополита Володимира таких ієрархів стає все менше і менше. А й справді: українське коріння Володимира, його цілковита аскетичність, висока освіченість, духовна зрілість і стратегічна мудрість церковного будівничого стали запорукою справжнього розквіту автономної Церкви.

Блаженнійший Володимир — великий скарб, духовний лідер не тільки для УПЦ, а й взагалі для християнського світу, — переконаний Предстоятель УГКЦ Святослав.

Російська юрисдикція над УПЦ за всі ці роки стала суто символічною. Та й покійний Патріарх РПЦ Олексій не надто втручався у справи Української церкви. А от часті візити в Україну Патріарха Кирила викликають певні роздуми і стурбованість.

Нинішні хмари над УПЦ (МП) засвідчують розгортання саме таких подій. Адже у самій Церкві неспокійно, прихильники самостійності та прибічники підпорядкованості РПЦ мирно вже не уживаються між собою. А засідання Священного Синоду, яке відбулось у січні ц. р., деякі оглядачі називають початком «церковного перевороту».

Постійно за відновлення єдності українського Православ'я виступає Святійший Патріарх УПЦ КП Філарет. І робить все можливе, щоб це швидше сталося.

—    Наша спільна мета — розворушити українські патріотичні сили, скликати їх до конструктивної праці. І зробити це, запропонувавши як основу духовні, людські, а не політичні цінності, — наголошує Патріарх.

•

Ми не можемо обійти увагою дві найдревніші кафедри України: Володимир- Волинську та Волинську УПЦ. Наші ієрархи позитивно налаштовані на об'єднання Православ'я.

-     Подальший статус - визнання повної автокефалії - можливий. Для цього потрібно молитись і проводити духовну роз'яснювальну роботу, — наголошує митрополит Лу­цький і Волинський УПЦ Ніфонт (газета «Волинь-нова», лютий 2009 р.).

Отож, зближення українських конфесій православної традиції в ім'я України - це велике благо для держави, суспільства і Церкви. Адже єдність Церков неминуче веде до згуртування нації, незалежно від національності і віросповідання, бо Господь сказав, що «і ті Мої, але поки що не від Мого двору». А згуртування нації - до миру і процвітання суспільства.

Отож, попрацюймо на славу Божу й благо України!

А що думають з приводу порушеної проблеми наші краяни? Ось думки декого з них:

-     Які пріоритети, на Ваш погляд, лежать в основі спільного звернення до народу трьох традиційних українських Церков - УПЦ МП, УПЦ КП і УГКЦ?

Протоієрей Віталій СОБКО,

голова інформаційно-видавничого центру Волинської єпархії УПЦ КП. депутат Волинської обласної ради, заступник голови її постійної комісії з питань духовності, релігії, освіти і науки, культури, ЗМ1 (м. Луцьк):

-            Насамперед, зауважу, що зустріч представників трьох традиційних Церков - це визначна подія в житті Православ'я. Надіюсь і вірю, що вона схвально зустрінута нашим народом. Адже болючі рани розколу закровоточили як в суспільних, так і в сімейних стосунках. Тому зближення різних гілок Православ'я - дуже важливе й національно необхідне.

Згуртування української нації на основі християнських духовних цінностей - пріоритет, який спонукує традиційні для нашого народу конфесії не просто вести діалог в ім'я зближення, а й шукати засоби реалізації спільної мети. А вона є настільки важливою для подальшого розвитку нашого суспільства, що міжцерковним спільним зверненням не можна обмежуватись.

Потрібно робити ще багато спільних мужніх кроків, які, разом із тим, з часом повинні привести до єднання українських конфесій православної традиції в лоні єдиної Церкви.

Звичайно, звернення - це лише перша ластівка на шляху єднання. Переконаний,

що за нею можуть «прилетіти» і друга, й третя...

•

— Як Ви оцінюєте діалог представників трьох традиційних українських Церков?

Любов КРАВЦОВА.

методист управління освіти, голова міської громадської ради з питань національного і духовного відродження, вчитель-методист

(м. Нововолинськ):

—  Діалог був завжди джерелом примирення в усіх народів і в усі часи. Те, що українські традиційні церкви зголосились «об'єднати свої зусилля для служіння українському народу», - це спільний плід діалогу УПЦ (МП), УПЦ КП та УГКЦ. Цієї події українська спільнота чекала всі 20 років Незалежності. Ця подія дійсно - епохальна. Адже демократизація, як визнана форма життя та державного устрою, без Церкви просто неможлива. Люди, котрі не намагаються дотримуватися виконання Заповідей Божих, свідомо переступають й численні людські закони.

Українське Православ'я як таке не єдине. Воно складається з чотирьох конфесій. Звісно, серед них є протиріччя, свої етнічні кордони, навіть - неприязні стосунки. З приводу цього англійський теолог і письменник Річард Вейтлі писав: «Кожен хоче, щоб правда була на його боці, але не кожен хоче бути на боці правди».

Та сьогодні Церкви своїм спільним зверненням до народу показали, що вони стали на боці правди. Зближення (консолідація) Церков - це перший крок на шляху до конструктивної праці.

І хоч конкретної програми поки немає, важливо інше - діалог розпочався, розуміння є, а значить, буде й спільний засів нашої православної ниви, яка

забезпечить добробут, злагоду та соціальну справедливість в нашому домі.

-         Наша країна наближається до прірви. Йде духовно-моральна і фізична деградація суспільства. Нині все більше і більше людей загрузли в болоті злочинності, злиднів, захворювань, суїциду.

Що можуть з приводу цього щось запропонувати Церкви православної традиції?

Євген ЗАДОРОЖНИЙ.

священик храму Блаженного священномученика Миколи Чарнецького УГКЦ. ієромонах, кандидат богослов'я (м. Ковель):

-Безумовно, заклик трьох найбільших українських Церков об'єднати свої зусилля задля служіння українському народу, я переконаний, буде схвально зустрінутий не лише віруючими православної традиції, але й «людьми доброї волі» інших Церков та невіруючих. Більше того, цей почин знайде свою підтримку і серед державних та громадських структур.

Діалог між традиційними українськими Церквами має сприяти не тільки подоланню розбіжностей та суперечностей. Передусім, він здатний у майбутньому посилити спільні позиції Церков, зробити їх голос більш впливовим і потужним у суспільстві, що неодмінно консолідує нашу націю в питанні реформування суспільного буття.

Нам сьогодні не слід «вигадувати велосипед». Засадничою основою наших спільних дій в соціальній сфері має стати всехристиянська соціальна наука про людську гідність та права й обов'язки людини, яка була започаткована в Німеччині Католицькою і Лютеранською церквами понад 60 років тому. Консолідація церков забезпечила добробут, злагоду та соціальні гарантії не лише в Німеччині, а й у всіх західних суспільствах.

З висоти досвіду західних держав відкриваються перспективи світу без насильства, де щораз більшу роль відіграватимуть розум і спільна мова, а ту мову дає нам Євангеліє. З висоти цього досвіду видно, що обов'язок і довіра стають головними чинниками на кону історії.

•

-     Чи повинна Церква включатись у суспільне життя?

Оксана МУЛЯРЧУК.

вчитель християнської етики Зеленської ЗОШ І—III ст. Ковельського району, старший вчитель, відмінник освіти України:

-        Однозначно - так! Пам'ятаймо, що суспільні процеси регулюються лише моральнісним фактором, етичними законами. І не можна сподіватися на серйозні результати реформування суспільства, залишаючи поза процесом суспільну свідомість і духовне життя народу. Адже саме вони й визначають ті глибинні патернальні структури, на яких ґрунтуються моральне здоров'я і благополуччя особи, сім'ї, роду, етносу, нації і держави в цілому.

Брак моральних цінностей та чеснот у людині і суспільстві не можуть компен­сувати тільки державні регулятори. Тому будь-який державний організм, що спира­ється на засади свободи, повинен бути зацікавлений у тому, щоб Церква підтри­мувала його, виправляла його помилки.

Звичайно, Церква не пропонує жодної моделі економічного чи соціального розвитку. Бо головне призначення Церкви - не підміняти кесаря, а проповідувати Царство Боже. Однак вона пропонує такий механізм, створює такий моральний клімат у суспільстві, який, зміцнюючи морально людські особистості, може об'єднати націю й позитивно впливати на розвиток суспільства.

Пам'ятаймо! Шлях до добробуту, миру, єдності нації лежить через віру в Бога, взаємне прощення і внутрішнє очищення.

Прийшов час припинити боротьбу один з одним, а об'єднатись і своїми справами бути світлом для світу і сіллю Землі (Мф, 5:13-14).

Дмитро КОРНЕЛЮК,

 релігієзнавець, краєзнавець,

голова Волинської обласної громадської

організації з питань національного і духовного відродження